photo_2021-07-06_16-08-09

Визнання договору недійсним: остання судова практика.

Сьогодні суспільство живе в досить швидкому темпі, де щодня суб’єкти господарювання й фізичні особи укладають значну кількість договорів, що мають різну правову природу.

Приблизно третину з таких договорів оскаржують до суду, зокрема, щодо визнання їх недійсними. Отже, з яких підстав договір підлягає визнанню недійсним, розгляньмо в статті на прикладі останньої судової практики з указаного питання.

У ст. 626 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) указано, що договір є домовленістю двох або більше сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення цивільних прав й обов’язків.

Частиною 1 ст. 627 ЦКУ передбачено, що відповідно до ст. 6 ЦКУ сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

З наведеного випливає, що договір – це поєднання декількох істотних умов, що фактично забезпечують його дотримання й існування, серед яких:

1) волевиявлення двох і більше сторін, що проявляється в компромісі (домовленості);

2) націленість сторін на настання певних наслідків, покладення на них прав й обов’язків, їх зміну чи припинення. Указане свідчить про правову природу такого договору як юридичного факту.

Крім того, під час використання терміна “договір” варто взяти до відома й те, що мають на увазі в цьому разі – документ, зобов’язання, що виникли за договором, чи юридичний факт.

Це має значення, оскільки саме визнання договору недійсним означає визнання його недійсним як юридичного факту, наслідком якого є недійсність зобов’язань сторін, що виникли на підставі договору.

Такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 р. у справі № 161/3245/15-ц, у якій суд зазначив, що відповідно до норм ЦКУ недійсним можна визнати лише договір як правочин. Договір як документ, а також дублікат чи копії такого документа не можуть бути визнані недійсними.

Водночас, як зазначив Касаційний цивільний суд у постанові від 10.03.2021 р. у справі № 201/8412/18, наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлювати суд на момент його укладення. Тобто недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов’язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов’язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним.

Щодо визнання недійсності договору з підстави фіктивності

Фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його вчинення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямовано на набуття, зміну чи припинення цивільних прав й обов’язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи визнав його суд недійсним.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань за договором; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Отже, фіктивний правочин за своєю суттю визначається тим, що сторони розуміють, що його не буде виконано вже на момент його вчинення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 р. у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначено, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише ради годиться, знають заздалегідь, що його не буде виконано. ВП уважає, що така протизаконна мета, як укладення особою договору на відчуження майна зі своїм родичем із метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином, а тому цей правочин є фіктивним, тож суд може визнати його недійсним.
Водночас у постанові від 27.04.2020 р. у справі № 362/5764/17 Касаційний цивільний суд зазначив, що сам факт того, що договір було укладено безоплатно, не є підставою вважати його фіктивним:

“<…> Договори дарування належать до безоплатних правочинів та за їх умовами обдаровані не мають перед дарувальниками будь-яких зобов’язань матеріального характеру.

Договір, що встановлює обов’язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового чи немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди”.

Касаційний цивільний суд у постанові від 10.06.2021 р. у справі № 754/9834/18 установив, що оспорювані правочини укладено між особами, які є близькими родичами, тобто вони були обізнані про можливі негативні наслідки в разі задоволення цивільних позовів, тож суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що такі договори дарування земельних ділянок вчинено з метою ухилення від виконання обов’язку відшкодувати потерпілому шкоду, без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, зі спрямуванням дій сторін договору на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича та з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок грошового зобов’язання шляхом звернення стягнення на майно в порядку виконання судового рішення про стягнення грошових коштів, що є підставою для задоволення позову.

Така позиція судів є одностайною. Її викладено також у постанові Верховного Суду від 24.02.2021 р. у справі № 583/780/17, де суд указав, що укладення особою, яка заподіяла шкоду, договору дарування майна зі своїм родичем із метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на це майно в рахунок відшкодування шкоди відповідно до ст. ст. 1166 і 1188 ЦКУ свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним, тож суд може визнати його недійсним. Особа, відчужуючи належні їй на праві власності земельні ділянки, була обізнана про наявність кримінального провадження та про існування цивільних позовів щодо відшкодування майнової й моральної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а тому передбачала для себе негативні наслідки в разі задоволення судом позовних вимог і виконання судових рішень шляхом звернення стягнення на вказані земельні ділянки.

Негативна практика щодо визнання договорів недійсними

09 червня 2021 р. Касаційний цивільний суд ухвалив постанову у справі № 461/8774/17, у якій зазначив, що суд першої інстанції, установивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, правильно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірний кредитний договір підписали сторони, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, ОСОБА_1 на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та виконувала його, банк надав позивачу документи, які передували укладенню кредитного договору, зокрема щодо сукупної вартості кредиту, процентної ставки й деталізованого графіка погашення боргу.

Отже, суд першої інстанції правильно застосував положення ст. ст. 11 і 18 Закону України “Про захист прав споживачів”, ст. ст. 626 – 628 ЦКУ, а також дійшов правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог і відсутність правових підстав для визнання спірного кредитного договору від 07 лютого 2008 р. № KF46953 недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦКУ правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, суд може визнати недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушено.
Тлумачення ст. 225 ЦКУ свідчить, що правила цієї статті поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій і (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Підставою для визнання правочину недійсним за ч. 1 ст. 225 ЦКУ має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій і (або) керувати ними.

У справі № 350/851/15-ц як на підставу визнання договору недійсним сторона посилалася на висновок експертизи, де було зазначено, що волевиявлення особи не було вільним через хворобу, яка істотно впливала на її здатність розуміти значення своїх дій станом саме на 18 серпня 2006 р.

Проте апеляційний суд, дослідивши висновок повторної судово-психіатричної експертизи від 01 березня 2017 р. № 67/2017 щодо його належності та допустимості як доказу у справі, установив, що такий висновок не є категоричним і не підтверджує той факт, що в момент вчинення оспорюваного правочину ОСОБА_1 перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, як це передбачено ст. 225 ЦКУ.

Касаційний цивільний суд у постанові від 09.06.2021 р. указав, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив, що підставою для визнання правочину недійсним відповідно до ст. 225 ЦКУ може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій і (або) керувати ними та в основу рішення суду про недійсність правочину не може бути покладено висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Ба більше, розглядаючи питання недійсності правочину, варто звернути увагу на особу, яка звертається до суду щодо визнання договору недійсним.

З аналізу ст. 215 ЦКУ випливає, що з позовною заявою про визнання недійсним договору може звернутися або одна із сторін правочину, або заінтересована особа.

Водночас згідно з позицією Касаційного господарського суду (постанова від 08.06.2021 р. у справі № 910/11203/20) особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав й інтересів, як-от: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушено оспорюваним договором і внаслідок визнання його недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено й відновлено. Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов’язаний довести (підтвердити) у встановленому законом порядку, у який спосіб оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права й законні інтереси, а суд, своєю чергою, – перевірити доводи й докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і залежно від установленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від інших установлених судом обставин.

Так, у постанові від 10.06.2021 р. у справі № 904/2981/20 Касаційний господарський суд зазначив, що позивач не є стороною оспорюваного договору поруки. Проте саме на ТОВ “Серединецьке”, як позивача, покладено обов’язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими доказами, тобто довести, що його права й інтереси справді порушують, оспорюють чи не визнають, а тому потребують захисту.

Основним аргументом позивача, з яким не погодилися суди попередніх інстанцій, було те, що відповідач використав оспорюваний договір для досягнення іншої, протиправної мети, зокрема для штучної зміни територіальної юрисдикції (підсудності) справи, та в цьому вбачав порушення своїх інтересів.

Тож ідеться про те, що позивач вимагає визнання недійсним оспорюваного договору поруки для захисту свого процесуального інтересу, а не цивільно-правового.
Крім усього іншого, Верховний Суд дійшов висновку про те, що наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах, зобов’язана довести сторона, яка оспорює такий правочин. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу так, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. З огляду на системний аналіз указаних норм, визнання правочину недійсним на підставі приписів ст. 233 ЦКУ пов’язане з доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких було укладено правочин (постанови Касаційного цивільного суду від 16.10.2019 р. у справі № 333/1238/16-ц (провадження № 61-29418св18), від 10.12.2019 р. у справі № 199/5134/18 (провадження № 61-19354св19), від 05.02.2020 р. у справі № 462/3280/17 (провадження № 61-5148св19)).

Проте, досліджуючи аналогічне питання в постанові від 10.06.2021 р. у справі № 489/6021/17, Касаційний цивільний суд наголосив, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що матеріали справи не містять належних і переконливих доказів на підтвердження існування тяжких обставин, загрози втрати житла, для усунення яких позивачу необхідно було вчинити такий правочин, а вказані позивачем обставини, під впливом яких, як зазначав позивач, укладено оспорювану ним угоду, хоча й свідчили про неприємні обставини в житті позивача, проте не мали крайньої форми, а отже не створювали умов для негайного дарунка квартири й отримання за таким правочином можливості вирішення проблеми (усунення тяжкої обставини), яка змусила це зробити.

Водночас суди взяли до уваги, що позивач, вчинивши оспорюваний правочин, бажав укладення цієї угоди та вважав її вигідною.

Не встановивши факту збігу тяжких для позивача обставин і їх безпосереднього зв’язку з його волевиявленням вчинити оспорюваний правочин, а також украй невигідних умов угоди, суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права й дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем визнання правочину недійсним із підстав, передбачених ст. 233 ЦКУ.

Проаналізувавши судову практику щодо визнання договорів недійсними, зауважимо, що суди є послідовними у своїх висновках щодо правових підстав для звернення до суду, визначення кола обставин, які підлягають доказуванню в цій категорії справ, джерел доказування та способів захисту порушених прав. Водночас здійснений аналіз засвідчив, що неоднаковість судової практики зазвичай пов’язана з неоднозначним розумінням деяких положень ЦКУ, а також неправильним застосуванням як судами, так й учасниками справи правових позицій Верховного Суду.

Опубліковано в Електронному виданні “Юрист і Закон” – https://uz.ligazakon.ua/